che.org.ua книжка проза фото растрова графіка schizm відео сайти я



мене звуть Вікторія Черняхівська, і che.org.ua - це склад тих речей, якими я свого часу цікавилась або цікавлюсь досі: моя поезія, малюнки і т.п.
Маєте що сказати - пишіть на 4ernyahivska@gmail.com .

Попередні вірші читайте в поетичній збірці "Я, ти, він, вона" (шукайте книжку в своєму місті в мережах книгарень "Книжковий супермаркет", "Є" (онлайн з доставкою і в книгарнях), в інтернет-крамниці "Ракета", а також в Києві у книгарнях "Смолоскип" (Межигірська, 21), "Знання" (Хрещатик, 44), "Читайка" на Петрівці). Деякі твори читайте в антології поезії двотисячників "Дві тонни", "Харківська Барикада №2", в "Альманасі" Другого міжнародного літературного фестивалю 14 Форуму видавців у Львові, в альманахах "Золота Доба" і "Святий Володимир” (в ньому ж є проза).

Переклади моїх віршів у часописі Pobocza:
jutro wyjdę szukać ciebie - z języka ukraińskiego przełożyła Urszula Witwicka-Rutkowska
zítra tě vyjdu hledat - z ukrajinštiny přeložil Juraj Gigac

Візуалізація-ілюстрування на сайті ЧИТОМО

новіші вірші:


***
Хіба може бути достатньо того, що маєш?
Анна вийшла заміж і стала своєю тінню.
Вона витирає стіл, поливає квіти, причісується й примовляє:
- Хіба я цього хотіла?

У неї великі очі й коротке плаття,
відкрита духовка, борошно - значить, на вечір - печиво.
Гуде холодильник, ключі на місці, за все заплачено,
все перелічено, все побачено - все приречено.

Вона заварює каву, балконне вікно відчинене,
Анна заходить в музей мистецтв - а там всюди фалоси,
Анна сидить за столом - гарний почерк, великі очі -
не може збагнути: хіба я сюди збиралась?

Почнеться розкішна осінь, яскравий ранок,
білизна розвішена, кава заварена, вікно відчинене.
Анна сидить за столом: гарний почерк, все в неї гарно,
жалітись чи нарікати нема причини.


***
випадковий, як затяжка на колготах,
нез'ясовний, наче зсув свідомості,
чистий, як улюблена робота,
безпорадний, ти мені сподобався.


***
весна - і мій пес нашорошив вуха,
на балконі прокинулась перша муха,
я чекаю дзвінка, я стою і слухаю
надвечірній гомін.
майже ніч - я чекаю тебе з роботи,
зберігаю прості слова в блокноті,
я люблю і твій втомлений запах поту,
і тебе всього.


***
колишній хлопчик не хоче зі мною гуляти.
авжеж, у мене є чоловік, а у хлопця - дівчина,
тож чи розмовляти з ним, чи не розмовляти -
лишилось шкільним предметом, якого я так і не вивчила.

зі мною не хоче гуляти колишня подруга:
у неї робота, або навчання, або побачення,
тож ми все рідше тепер турбуємо одна одну,
напевно, це ми так багато в житті одна одної значимо.

а решти людей сьогодні не хочу я,
і теж знаходжу собі відмазки або побачення,
отож, в любові зі світом сьогодні в нас нічия,
але я їду і думаю, як йому дати здачі.


***
чекати тебе з роботи - чимраз довше.
дев'ята, десята вечора, перша ночі.
За вікнами і в голові крапає дощ,
Ходи в голові зростають, сірішають, множаться.



***
геть нічого не відбувається.
ми затримались в лісі, чекаючи,
всохли, вчахли.
перемиваємо звечора тьмяні чашки і кахлі,
не ростемо — стоїмо — випаровуємось на очах.

ми сміємось без причини — так, ні сіло ні впало,
те, що раніше грало, —
зараз стоїть, припадає пилом.
ми, начитавшись книжок, часом ліпимо зайчиків з калу,
а потім їх забуваємо десь,
тільки одяг брудний ще лежить на килимі.

ми обросли, як мохом, людьми й зв'язками,
бачили дивні сни, кам'яні і віщі,
ми заштовхали на ту кляту гору той клятий камінь,
так і не змігши збагнути, кому він там треба —
кому й навіщо.


***
через тисячу років прийдеш подивитися,
як засипало стіни,
як вже не видно плитку,
як уже витерлись написи і розімкнулись замки на перилах мостів,
між яких ми текли — і витекли.

ненароком почуєш, як у мені проростає зерно,
як у мені виростають дерева і небо дихає,
як озивається і промовляє те, що не має мови,
те, що давним-давно в нас було заховано.


***
Той, хто ніколи не знатиме, ким він для мене був
і до яких думок і вчинків мене призводив,
той, в чиї очі і рот зазираєш, як в темну воду,
з ким готова прожити усе життя або хоч добу.

заходиш у нього, як в темну холодну воду,
і ладна втонути, та в ньому лише розчинишся.
А час минув - і забулось, і розпогодилось,
пригадаєш його лише поряд з мізерним чимось.

Отак живеш, розбудовуєш Вавилон,
життя непорушне, неначе застигла глина.
Мрії твої розсипаються і розбиваються, наче скло,
в якому і він був, та й інші колись були...



***
приємні знайомства - минущі,
люди довкола - докучливі.
зроблю калинову сопілку,
хай знає тут кожен кущик,
як я за тобою скучила.


***
Час відчиняється і зачиняється, наче двері.
Я усе бачила, я все знаю, я все забула.
Встигли і вирости, і зруйнуватися всі імперії,
час годувати і муштрувати новоприбулих.

Вони роззуваються, миють руки, ідуть вечеряти,
я не спитаю про неприсутнього, як його справи.
Зараз нас троє, а з неприсутнім сиділо б четверо.
Все, що було з ним, було давно і було неправда.

В нас мало тем для розмов, ми вмикаємо радіо,
ми напівмовчки їмо омлет, п'ємо чай на травах.
Жоден із нас про колишні справи уже не згадує.
Все, що було,
то було давно
і було неправда.


***
Пенелопа

Я улюблена жінка Будди,
він у мене висить над ліжком,
він до мене у снах приходить,
сновигає, немов приблуда,
він не вірить, що я заміжня.

Я улюблена жінка Крішни,
в нього ніжна блакитна шкіра,
він до мене у снах приходить,
позирає лишень докірливо -
він вже знає, що я заміжня.

Джа до мене колись приходив,
дав поміряти третє око,
а сказали, що це підробка,
і тепер я його не бачу,
тільки згадую його зрідка.

Їх приходить таких чимало,
снів багато за ніч сниться,
вранці я дістаю спиці
і в'яжу своє покривало.


***
бувають речі, які нікому не скажеш.
як право жити, як право їсти, дихати,
сидіти в театрі на чорних стільцях під білими лампами
і з чорними шторами замість виходу.

Є такі хлопчики: просто махнеш рукою,
а він уже думає, ти йому будеш музою.
А вранці доїдете, вийдете двоє з поїзда -
ти вже пішла, а він ще в речах вовтузиться.

Є такі ночі: світло в очах ліхтарика,
іриси цвітуть, несеш себе як коштовність.
Шипшина цвіте, і голос блакитний в гітари,
чуєш його і тонеш, чуєш і тонеш.

Є така постіль: біла і в пачку складена,
купе на шістьох, де всі окрім тебе сплять.
Юнак далекий з газетами й шоколадом -
вчорашні газети й поламаний шоколад.

Є такий став - із сірою загорожею,
з білими навислим небом, із жовтими квітами,
місто, в якому кожним провулком ходжено,
і вічне літо, неподоланне літо.


***
Дим у волоссі, вершки у каві,
Білизна з машинки – наскрізь рожева.
Є речі, які мені ще цікаві,
Є люди, мені не потрібні вже.

І той, хто мене з-за плеча гукав,
Той кладе слухавку й розвертається.
Я бачу, що в нього хода легка,

А в мене холонуть чашки на таці.


***
спав у тобі, ходив по твоєму ліжку,
з'їв твою кашу, розбив усі твої горщики,
сяяв немов комета, забрав твої курячі крильця й ніжки,
носив тебе на руках, а тобі - чого ще?


***
напровесні приходять сни, як кіна,
невідворотно роззявляють чорні пащі.
вві сні я мала двох чоловіків,
з них ти - найкращий.

картина сну така щільна й в'язка,
несеш її, немовби справжній скарб,
пишаючись чи то окремими яскравими мазками,
чи пальцями в олійній фарбі.


***
ми такі юні і так красиво живемо
ми одне одному ще не розгадані і єдині
а на руках у нього красиві зелені вени
красиві зелені очі у нього, як цвіль на хлібині



***
слова стали окремими — їх вже ніщо не зв'язує,
прикрашаючи всі дні народжень вершковим кремом,
я готую вечерю і ставлю в рядках тире —
замість втрачених слів, для яких я не маю назви.

вікна в нашій квартирі досі не мають штор
і не мають карнизів — нічого крім нас не мають,
я іду крізь свій темний настрій, немов крізь шторм,
коливаючись між добром і злом, наче п'яний маятник.

від улюблених страв до мелодій старого гурту —
стало іншим все: почалися сімейні будні,
тільки запах чужих квартир досі віє збудливо,
коли гість у тісному холі знімає куртку.

в нас фіалка цвіте — може, й кактус колись розквітне,
світить радісне, як маяк: кухня-церква-діти,
і лише на сайтах, де купа колишніх друзів,
залишається обнадійлива кнопка “Вийти”.


***
ти
взяв би мене
на плечі
і
став би мені
найближчим
і
звив би в мені
гніздечко
всю
порожнечу б
із мене
вичавив
і видно:
ти сам все
знаєш
і знаю:
все можеш
сам ти
тільки мене ти ніяк не можеш.
можеш мене ти на плечі взяти?


***
немов із бузку в ботсаду - з мене гілочку виламав,
взяв собі на ніч.
і щось неза'ясовне обом вже цілком зрозумілим
постало віч-на-віч.

і чашка зі смаком корицевим вила на місяць,
а винна чи я, чи
любов, як маршрутка на двадцять місць,
і ще десять стоячих.



***
ранок - і я пливу неопізнана,
стосунки проходять під грифом "різне",
листя згрібають мітли залізні,
ясно.
за мною ніхто не йде, а шкода,
коли кожен третій вмирає від голоду,
а я, як останній жлоб, не згодна
побути м'ясом.

в час, коли кожному муляють спогади,
прочанки жадають кохатися з богом,
ти стукаєш в мене, ти просишся довго,
а я залізна.
волхви приходять з трьома дарами,
янголи хочуть кохатися в храмі,
ти стукаєш в мене, неначе в браму,
а я залізна.

вже не важливий вчорашній одяг,
руки вчорашні вже не заводять,
знову змінився пароль на вході,
дзвонити пізно.
очі від голоду стали злими,
усе для тебе - прийди і вийми,
ти тулишся в мене, як в тепле вим'я,
а я залізна.
*

© Вікторія Черняхівська, 2006–2010